Анонси
     

     








           

          Назад

          Генерал-хорунжий армії УНР Петро Дяченко

           

          1965, 23 квітня – помер Петро Гаврилович Дяченко, генерал-хорунжий армії УНР, командир полку Чорних Запорожців.

          «Чорний запорізький кінний полк був прекрасним, бойовим полком, що не знав поразки на полі бою. Це були справді бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел – командир полку, полковник Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів…» (Лев Шанковський)

           

          Народився 30 січня 1895-го в селі Березова Лука на Полтавщині.

          Закінчив школу прапорщиків, учасник Першої світової війни, штабс-капітан російської армії. Командував батальйоном смерті військ Тимчасового уряду.

          З грудня 1917-го – в армії УНР. Розпочинав простим козаком кінної сотні 2-го Запорозького полку. Учасник визволення Харкова і Криму. Пізніше сотник (1918) та курінний (1919) окремого «партизанського» куреня в складі Запорозького полку Петра Болбочана. Влітку 1919-го очолив кінний полк Чорних запорожців – елітний полк української армії. Учасник Першого зимового походу (1919-1920).

           

          Як згадував командарм Михайло Омелянович-Павленко: «Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні – десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців; про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений». І далі: «Пам’ятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станіславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних. «Таких залізних людей ми ще не бачили», – говорила мені старша сестра-жалібниця.

          Девізом полку було: «Україна або смерть!». «Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир полковник Петро Дяченко, – писав у спогадах колишній козак-чорношличник Лавр Кемпе. – Козацтво без застережень йому у цьому наслідувало. Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і втечу… Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник».

           

          Довгий час перебував у польських таборах для інтернованих (1921-1924), пізніше вступив на службу до Війська польського.                                                                                                                                               

          «Амбіційний й дуже охочий до праці, має великий кавалерійський темперамент. Дуже сильний, фізично витривалий, дуже точний і сумлінний виконавець… Скоріше практик, ніж теоретик. Позитивно впливає на підлеглих завдяки особистому прикладу…», – писав про нього польський полковник Рудольф Дрешер.

           

          Під час Другої світової війни деякий час очолював штаб УПА «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця, належав до українського націоналістичного підпілля, служив в українських частинах вермахту та Українській національній армії.    

          Лицар Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного хреста.   

          Помер 23 квітня 1965-го у Філадельфії (США). Похований на українському православному цвинтарі.

           

          Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

           

          Назад

           

          Коронавірусна
          інфекція
          COVID-19

           

           
           
           
          http://www.sqe.gov.ua/index.php/uk-ua/